Віктор Мисан про дистанційне навчання

Віктор Мисан

7 липня

Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання.

Пропозицію уряду та Міністерства освіти і науки України упровадити з 1 вересня дистанційну форму навчання, чи то змішану, вважаю недолугою і такою, що принесе більше шкоди як самій системі освіти, так і безпосереднім її учасникам (учням, педагогам, батькам). Чому?

Прошу запастися терпінням, оскільки обґрунтування вимагає пояснення та буде подано у декількох дописах. Не ставлю за мету організовувати дискусію, полемізувати із владою, у якій більше недоумків, ніж тверезо мислячих політиків. Я - освітянин-практик і мені достатньо 10-15 хвилин уроку, щоб дати оцінку роботи учнівського колективу та педагога. За моїми раменами 8 років безперервного навчання для здобування фаху і 40 років педагогічної діяльності та майже 29 років життя у незалежній державі, до розбудови якої маю безпосереднє відношення. Нова влада працює вже більше року і окрім оцінки «Ганьба» вона поки що нічого не заробила і думаю, що не отримає. Успішно керувати державою можуть лише професіонали, які мають відповідну освіту + досвід. У сучасної влади відсутнє як перше, так і друге.

Уперше про дистанційне навчання дізнався ще у далекому 2005 році під час поїздки до США та двотижневого стажування в педагогічному університеті м. Боулінгрін. Уже описував цю подорож у соцмережах, але розповідь залишилася не завершеною. В один із днів нас запросив на пару викладач історії, мистецтва і літератури. Це була лекція з точки зору форм організації навчального процесу студентів, присвячена історії та мистецтву епохи Відродження. Новими для нас і зовсім несподіваними виявилася її організація, візуальний та звуковий супровід, «присутність» слухачів, за якими на великому екрані спостерігав викладач, і які в цей час знаходилися від Боулінгріна за сотні кілометрів. Ці студенти, в силу різних причин і можливостей (!), навчалися дистанційно. У населених пунктах, де вони проживали, університет облаштував спеціальні аудиторії для проведення таких занять. Це могли бути шкільні приміщення, конференц-зали мерій або навіть класи релігійних громад.

Коротко про організацію освітнього процесу на цій лекції. По-перше, найбільше нас вразило (2005 рік!) технічне забезпечення заняття: мультимедійні проектори, два великих екрани (перший – для аудиторії, яка слухала лекцію, на другому – відео-зображення слухачів, які знаходилися за межами навчальної аудиторії), на кожному робочому місці (столі) студента – ноутбук, якісний візуальний і звуковий супровід лекції, можливість пошуку необхідної інформації через Інтернет та її миттєве використання в контексті проблем, що розглядалися або оговорювалися. По-друге, це заняття важко назвати класичною лекцією, оскільки викладач говорив мало. Він озвучив тему, декілька проблем, які пропонував розглянути і перерахував назви проєктів, які варто обрати для дослідження з школярам (студентів готували до практичної роботи у старшій школі за темою Відродження!!!). По-третє, викладач виконував функцію провідника-керівника, який, наприклад, після короткої довідки про Відродження пропонував студента визначити його хронологічні межі, географію поширення, відшукати видатних діячів епохи, коротко охарактеризувати їх досягнення, обґрунтувати новизну Відродження у порівнянні з Середньовіччям тощо. Він реально здійснював супровід - вів студентів за вчасно вибудуваної і спланованої схеми, ретельно передбачивши можливі варіанти ходу заняття. Аудиторія постійно працювала: іноді самостійно, іноді колективно, десь через «запитання – відповідь», а десь через обговорення різних точок зору і дискусію. По-четверте, в усіх цих видах діяльності брали участь студенти з «екрана». Упродовж всієї лекції вони активно долучалися до того, що відбувалося в аудиторії.

Викладач завершив лекцію, звернув увагу на завдання, які студенти зобов’язані (!) виконати до наступної зустрічі і представив аудиторії гостей (нас), пояснивши, хто ми, звідки, з якою метою приїхали до Боулінгріну. А далі упродовж 15 хвилин тривало живе спілкування, до якого долучилися і студенти-дистанційники.

Після лекції запитав, як довго викладач готувався до цього заняття. На що він мені відповів: - У мене було дуже мало часу. Лише два тижні ….

(Далі буде)

Продовження. Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання.

Окрім організації навчання та підготовки фахівців у педагогічному університеті, ми ознайомилися з функціонуванням початкової та основної шкіл, спілкувалися з педагогами, науковцями, управлінцями освітньої галузі. Мене вразило все, але найбільше – відсутність освітянських управлінських структур на рівні міста, штату (!). А коли нас запросили на зустріч із керівниками департаменту освіти у Вашингтоні і розповіли, що у відомстві працює близько 10 осіб, які керують шкільними закладами всієї Америки, то ми просто втратили мову!!!

Заможна але водночас прагматична Америка не дозволяє собі утримувати штат ДАРМОЇДІВ від яких толку, як з козла молока!!!

Поїздка до США не просто змінила мої уявлення про керівництво, організацію, навчання у закладах освіти, вона «обнулила» багато чого з того, що існувало в нашій українській системі освіти і що тривалий час вважав нормою, стандартом. Мої пропозиції щодо внесення змін у навчальні програм із підготовки майбутніх учителів (на той час працював в одному із університетів, очолював кафедру всесвітньої історії та методики викладання суспільних дисциплін) «розвіялися» зразу ж у тій аудиторії, де доповідав про результати стажування. На них навіть не відреагували. Просто похитали головами.

Повернемося на рідні простори і до дистанційного навчання.

У грудні 2019 р. з’явилися перші хворі на коронавірус у Китаї. У січні 2020 р. їх кількість зросла. 11 березня ВООЗ спалах захворювання на COVID-19 визнала пандемією. Українська економіка, медицина, освіта та інші галузі до роботи в умовах пандемії були не готові.

12 березня згідно постанови Кабміну в країні оголосили карантин, який планували завершити 3 квітня. З карантину (на паперах) ми не вийшли й до сьогодні, хоча, якщо виглянути на вулицю і зануритися у її щоденне життя, то виявиться, що карантин вже давно закінчився. На основі власних спостережень, спілкування можу стверджувати, що значна частина учасників освітнього процесу – батьки, учні, педагогічні працівники до роботи в умовах карантину були не готові. Частина освітян карантин і відповідні заходи сприйняла не серйозно. Із комунікації першого тижня: «Вже б дотягнули до канікул. Повчилися ще тиждень. Посиділи і знову приступили до роботи»; «Я планую поїхати відпочивати. Якщо раптом припинять карантин, мені потрібно писати заяву на відпустку за власний рахунок, чи якось вирішимо це питання іншим способом?»; «А як будемо вичитувати і записувати уроки? Методом ущільнення? Так як це робили у попередні роки?»; «Карантин карантином, але я мушу готувати учнів до ІV етапу олімпіади. Думаю, що олімпіаду ніхто не відмінить. Це важливо для випускних класів. Розумієте?». У цих висловлюваннях – всі ми, а якщо не всі, то більшість.

Мені здається, що у перші тижні карантину мало хто розумів і усвідомлював ті виклики, перед якими ми опинилися. Розуміння і страх з’явилися, коли запрацювала статистика, коли вірус поширився Європою, коли смертність зросла спочатку на сотні, а згодом на тисячі, коли зупинився транспорт, сполучення між містами, країнами. Лише тоді прийшло усвідомлення, що буденне звичне докарантинне життя потребує інших організаційних форм, які ще нами не апробовані. У нас була можливість їх апробувати, але ми цього не робили. Принаймні цього не робила більшість. Нагадаю. Кожен рік ми переживали грипові карантини, під час яких припиняли освітній процес на 1 – 3 тижні, потім відновлювали навчання, відпрацьовували пропущений матеріал методом ущільнення, проводили спарені скорочені заняття і у такий спосіб наздоганяли втрачене. Жодного разу на попередніх короткотривалих карантинах не зініціювалося організоване дистанційне навчання. Можливо в окремих закладах це й було, але масово – ні.

Складність ситуації розуміли ніби всі, але оперативних рішень не приймали. Чому? Чекали розпоряджень зверху. Її величність - владна бюрократична вертикаль. Ось у чому основна відмінність нашої школи від американської. Там директор не чекає розпорядження зверху. Він приймає рішення самостійно і несе за це відповідальність. Школа, опікунська чи наглядова рада, громада самостійно вирішують, як їм жити, працювати, кого утримувати, які програми фінансувати, яку техніку придбати, як здійснювати переоснащення, комунікацію з учнями, батьками і т. д. Централізована система управління освітою привчила … чекати загальних розпоряджень, тримаючи тим самим навчальні заклади на ланцюгу. До цього «ланцюга» ми ще повернемося.

(Далі буде)

9 липня

Продовження. Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання.

Дистанційна комунікація між учасниками освітнього процесу налагоджувалася упродовж трьох тижнів. Фактично цей період тривав до кінця березня. Чому не вживаю терміну «дистанційне навчання»? Те, що створювалось у перші тижні важко назвати навчанням у повному розумінні цього слова. Більшість шкільних освітніх закладів виявилися не підготовленими працювати в нових умовах як психологічно, технологічно так і матеріально-технічно. Я не відстежував організації дистанційного навчання в межах держави, області, міста, тому мої спостереження і висновки отримані на основі доступних джерел та інформації, які були в розпорядженні та носитимуть дещо суб’єктивний характер. Хочу зауважити, що все те, що ви читаєте, є швидше інформацією для роздумів, яку можна використати у майбутньому, ніж аналітикою, отриманою на основі комплексного дослідження.

Чимало учасників освітнього процесу (батьки, учні, педагоги) сприйняли оголошений карантин як тимчасове явище – спалах типового сезонного грипу, з яким мали справу у попередні роки. Гадаю, що це і вплинуло на їх дії і поведінку на початковому етапі карантину. Інакше як поясните те, що відбувалося в реальному житті?

Можу розповісти чимало історій, епізодів карантинного навчання, щоб проілюструвати окремі твердження. Чи буде вам це цікаво? Чи є у тому потреба?

Чи зацікавить вас той факт, що вже на другий тиждень карантину заклади освіти засипали розпорядженнями зверху. Адміністрацію шкіл зобов’язали звітувати як і в який спосіб організовується дистанційне навчання, інформувати, чи доведені до відома учасників освітнього процесу документи, які управлінська бюрократична машина штампувала щотижня. Найабсурднішим, як на мій погляд, стало розпорядження однієї із заступниць керівника обласного управління освіти (!), яка вимагала від директорів комунальних закладів звіту про те, як вони здійснюють КОНТРОЛЬ за дистанційним навчанням. Його нам надіслали не як офіційний документ, а як електронний лист. А потім ми мали інформувати про кількість захворілих учнів на коронавірус. Уявляєте абсурдність такої інформації. По-перше, у кожному місті, районі, області вели таку статистику на основі офіційних даних. По-друге, щоб подати такий звіт, потрібно постійно проводити опитування. Ми створили різноманітні групи: класні, класних керівників, керівників МО і ЦК, вихователів тощо. Зібрати таку інформацію не було проблемою, але … Для чого? Як і на що це мало вплинути? Де цю інформацію могли використати, якщо вона не підтверджена документально, офіційно, а зібрана в телефонічному режимі?

Найбільший сором, який мені довелося пережити під час організації дистанційного навчання – онлайн-брифінги в.о. міністра освіти Любомири Мандзій. Розумію, що порівнювати цю чиновницю з її попередниками Лілією Гриневич та Ганною Новосад буде навіть не коректно, але … Найвища посадова особа розповідала як виставляти оцінки, вести записи у журналах, коли їх заповнювати, як працювати з учнями, які матеріали і ресурси використовувати, чому надавати перевагу у навчанні, і т. д і т. п. І цим має займатися міністр освітньої галузі? У нас відсутні нормативні документи з організації освітнього процесу? У школах звільнили директорів, заступників? Учні залишилися без учителів? … Бракує слів, щоб охарактеризувати рівень цих доповідей, чи то повідомлень, чи то політінфрмацій. Але … ЛАНЦЮГ, панове, на якому владна вертикаль намагається тримати всіх і все, навіть у таких дрібних деталях як … запис у шкільному журналі. Тут знову про себе дпв знати ЛАНЦЮГ!

(Ви ще не втомилися? Далі буде)

12 липня

Продовження. Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання. Допис 4.

Як дистанційне навчання сприйняли педагоги? По-різному. Більшість не лише «повернулася до роботи», але й почала паралельно вчитися та здобувати нові вміння, які вимагало навчання на відстані. Були й такі, хто лише через місяць після оголошення карантину зрозумів, що потрібно не просто скидати завдання на вайбер чи електронну пошту, але й вчити учнів - організовувати дієву комунікацію. Зустрів знайому (колись навчав її дітей), яка опікувалась онуками. Вона поцікавилася, чи зі всіх предметів проводять дистанційне навчання. Виявилося, що упродовж майже місяця її онука, яка відвідувала одну із місцевих шкіл, не отримала ніяких завдань із декількох предметів. Вони вирішили самостійно опрацьовувати матеріал згідно підручників.

Історій про те, хто і як працював з учнями, які платформи та ресурси використовував, як спілкувався, здійснював контроль, надсилав і перевіряв завдання, оцінював, … можна розповісти багато. Робота вчителів стала предметом обговорення не лише батьків, адміністрації шкіл, освітянських управлінців, але й змі, громадських організацій тощо. Чимало було зроблено, щоб допомогти освітянам. МОНУ ініціював освітній проект «Всеукраїнська школа онлайн», який запрацював із 6 квітня. Систему телеуроків сприйняли не всі однаково. Хтось заповзято рекламував і підтримував. Інші навпаки – критикували і вишукували огріхи. Учням не рекомендував жодного із уроків, оскільки вони не відповідали календарно-тематичному плану згідно якого ми працювали. Для організації навчання свої ресурси запропонували «Освіторія», «Всеосвіта». Власні напрацювання та онлайн-уроки у соцмережах поширювали учителі-предметники. Українські освітяни долучалися до онлайн-курсів, які проводила Антоніна Букач.

Позитивним у цьому сплеску педагогічної пропозиції стало те, як на мій погляд, що вона виявилася оперативною, різноманітною, безоплатною та доступною. Хоча її доступність - досить умовна категорія. Чи скористалися пропозицією учителі, які ніколи не працювали з комп’ютерною технікою, оскільки у власній педагогічній діяльності вони налаштовані на традиційну урочну систему? Згідно «Типового положення про атестацію педагогічних працівників» у характеристиці кваліфікаційної категорії «спеціаліст» (!) закладена вимога: використання інформаційно-комунікаційних технологій, цифрових освітніх ресурсів. Чи оволоділи ІКТ всі освітяни, яким встановили свого часу другу, першу та вищу кваліфікаційні категорії? І загалом, чи знаємо скільки у наших школах працює освітян, для яких сучасне технічне забезпечення це щось на зразок романів Жуль Верна?

Чи використали ці напрацювання педагоги, які вміли працювати з комп’ютером, але не практикували ІКТ в освітньому процесі? Наскільки повноцінним і ефективним було онлайн-навчання у тих, хто володів ІКТ і працював не на паралелі, а у різних класах – із 5 до 11, і де кількість здобувачів освіти не 12 – 14, а 30 та більше? Як залучали до дистанційного навчання учнів, які проживали не в місті, не мали сучасних засобів комунікації та інтернету?… Таких запитань десятки, а може й сотні. Чи на всі є повноцінні і об’єктивні відповіді?

Під час дистанційного навчання розмовляв із колегами, які організовували освітній процес з шкільних предметів. Це був різний досвід: від онлайн-трансляції з розв’язування задач із зворотною комунікацією – до прийняття топіків (тем) у режимі телефонного спілкування. Спільним у цьому досвіді виявилося наступне: надто багато часу витрачали педагоги на підготовку до онлайн-занять і ще більше – на перевірку завдань. Йдеться про перевірку лабораторних, практичних, творчих робіт, самостійних із відкритими відповідями тощо. У колі моїх співрозмовників траплялися педагоги, які оцінювали учнів на кожному уроці і навіть такі, хто не зміг вчасно виставити тематичні, оскільки бракувало оцінок … (?!)

Далі буде.

Продовження. Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання. Допис 5.

Чи не найбільшим випробуванням дистанційне навчання стало для батьків. З одного боку вони отримали можливість побачити школу, яка сприйняла виклик і організовувала освітній процес та налагоджувала комунікацію, роботу кожного вчителя і його спроможність виконувати свої функції на відстані. А з іншого – тепер батьки могли спостерігати і оцінювати власних дітей-школярів безпосередньо вдома. Здобувач освіти в силу карантинних умов став суб’єктом щоденного спостереження в реальному часі тими особами, яким він періодично говорив раніше: «Мені занизили оцінку», «Мене не запитують», «Учителька ігнорує мене», «Більша половина класу не справилася із завданнями», «Я не зрозумів, а мені відмовили у додатковому поясненні», «….». Важко уявити те різнобарв’я вражень і висновків, які робили не претензійні, а критично мислячі батьки. Нижче можете поділитися своїми враженнями лише за умови, якщо ви не батьки-учителі. Чому? Педагогічна діяльність накладає дещо специфічний відбиток на оцінку того, що відбувається в закладі освіти, оскільки це «рідне середовище» + учительські діти знаходяться під постійним контролем власних батьків, які здебільшого активно беруть участь в організації їх освіти. Все це безпосередньо впливає на оцінювальні міркування.

Налагодження освітньої комунікації не могло відбуватися без участі батьків. По-перше, учні початкової та основної школи потребували батьківської допомоги. Її могли здійснювати у різний спосіб: від традиційного сімейного контролю за тим, як навчаються діти вдома - до консультування у виконанні завдань. Батьки, які разом з дітьми перебували на карантині, отримали чи не найкращу можливість побачити своїх чад у реальних ситуаціях: організації робочого місця, ставлення до навчання та учителів, уміння самостійно працювати, планувати свою діяльність тощо. По-друге, частина батьків опинилися перед проблемами, що з’явилися в процесі налагодження комунікації між дитиною і вчителем. Хтось відвіз дітей в село або в інше місто до бабусь і дідусів, як це робили традиційно під час попередніх карантинів. У когось у сім’ї 2 – 3 школярів + студент, а ноутбук або стаціонарний комп’ютер лише один, а можливо й зовсім відсутній. Нещодавно у новинах показали багатодітну сім’ю, в якій засобом контактування був лише один телефон і той зіпсований. Як у таких сім’ях долучити дітей до дистанційного навчання? Комусь прийшлося вирішувати проблему робочого місця дитини у власному помешканні і почергового використання засобів комунікації. Як у однокімнатній квартирі організувати дистанційне навчання кількох школярів, або перегляд телеуроків? Хтось зустрів карантину як можливість використати школярів у домашніх господарських роботах. Один із моїх учнів тривалий час не реєструвався в Сlassrооm. Після реєстрації ще якийсь час не надсилав виконаних завдань. На запитання «Чому?» відповів коротко: Вапно виїло руки і не міг писати, допоки не загоїлись рани. Думаю, що не з власної ініціативи він чи то білив дерев, паркан, а може й стіни помешкання.

Гадаю, що карантин став не лише серйозним випробуванням для більшості батьків, але й заставив задуматися їх над рядом проблем, з якими вони не зустрічалися в умовах очного навчання. Хтось ці проблеми усвідомив і почав вирішувати. Для когось вони виявилися не здійсненними у матеріальному плані. А ще хтось особливо в них і не заглиблювався.

(Далі буде)

Продовження. Замість «Історій на ніч» - Про дистанційне навчання. Допис 6.

На «Ура!» карантин зустріли учні. Ті, хто мав досвід попередніх карантинів, розуміли, що наступив час перепочинку: не потрібно вранці вставати і поспішати до школи, можна досхочу виспатися і насолодитися домашнім затишком, «зависнути» у смартфоні, потусоватися з друзями, відкоригувати графік відвідування репетиторів, … Але склалося не так, як планувалося. Кілька днів відпочинку і … знову до навчання, але організованого іншим спосіобом. Важко говорити за всіх учнів, краще розповів про тих, яких учив. Це - учні випускних класів.

По-перше, не всі вони сприйняли дистанційне навчання на «Ура!» і не 100% зареєструвалися в Сlassrооm. Подальшу інформацію подаватиму винятково у відсотках. Близько 20% зареєструвалися лише після другого тижня навчання. Причини різні: частина наших вихованців проживали за межами міста в районах області, мали проблеми з інтернетом і не зразу долучилися до дистанційного навчання; хтось свідомо ігнорував навчання, оскільки вважав, що карантин триватиме не довго і не варто «напрягатися»; когось тимчасово вивезли з міста; окремі учні хворіли.

По-друге, чимало ліцеїстів сприйняли дистанційне навчання як тимчасове явище і на початок карантину обрали для себе більш важливі і менш пріоритетні предмети. Це проявилося як у самій реєстрації, так і в систематичності та послідовності виконання завдань. Одна із учениць заявила: «Що ви грузите нас історією. У нас ще тривають канікули, а ви нагадуєте про не виконанні завдання». Хтось активізував навчальну діяльність лише після постійних звернень класних керівників до батьків учнів.

По-третє, дистанційне навчання у випускних класах показало, що в основному учні вміють працювати самостійно і серед них виявилося чимало внутрішньо вмотивованих та організованих дітей. Близько 25% виконували завдання і надсилали їх у той день, коли опрацьовувався навчальний матеріал. Близько 40% - на другий день, до 20% - увечері напередодні наступного уроку. І завжди залишався відсоток боржників, які потребували нагадування, або ж «останнього китайського попередження».

По-четверте, не вдалося сформувати 100% довіри до себе як учителя упродовж чотирьох років навчання (саме стільки часу працював у цих класах), оскільки майже половина учнів списували, виконуючи домашні завдання. Я відмовився від тестових завдань як способу перевірки опрацьованого матеріалу. Чому? Про це дізнаєтеся в останньому дописі. Натомість до кожного уроку без винятку учням пропонувалися творчі завдання на порівняння, аналіз, узагальнення, прогнозування, оцінку фактів-подій і фактів-явищ, створення за окремими темами презентацій тощо. Ці завдання не повторювалися і дозволяли оцінити не стільки знання, як уміння використовувати їх, наводити як аргументи, спростовувати за їх допомогою тези, застосовувати в есе тощо. Виявилося, що не всі добросовісно виконували ці завдання Окремі учні «добросовісно» не лише списували із різних інформаційних ресурсів, але навіть один у одного. Коли отримав ідентичні відповіді від двох учениць з однаковими помилками (про Австро-Угорщину середини ХХ століття (!) та українське узбережжя Балтійського моря(!), зрозумів, що мене дурили й раніше. Знову згадав відрядження до США. Ми відвідували урок історії в 7 класі. Учитель розпочав заняття з повторення, а потім запропонував учням виконати тест. На наше здивування він навіть не згадав, що потрібно закрити або прибрати з парт підручники (всі підручники лежали на партах такими, якими їх залишили учні), не робив зауважень тощо. У цьому не було потреби. Ніхто з учнів (100%!) не намагався списувати. Іноді мені здається, що подібне побачити у нашій школі – це щось із розрядку української вчительської нездійсненної мрії.

По-п’яте, окремі учні суттєво покращили свої результати навчання. Це мене не здивувало. Напевно тут позитивну роль відіграли як навчання вдома, так і заощадження часу, зумовлене карантинними обмеженнями.

По-шосте, хоча загальна успішність (поурочна, тематична, семестрова) виявилася дещо кращою у порівнянні з першим семестром та очним навчанням, однак не обійшлося без «ложки дьогтю». …

- Чому ви поставили мені таку низьку оцінку? Ви хочете сказати, що я історію знаю найгірше?

- Ви не працювали так, як усі. Половину завдань не виконали. І це ви могли бачити у зведених таблицях за кожною тематичною. У вас була можливість щось доздати, перездати, але ви не скористалися цим.

- Я не збираюся здавати ДПА. Мені не потрібна історія. Мені потрібен лише бал атестата.

- ?

(Закінчення у наступному дописі)

Замість «Історій на ніч», … хоча ще навіть і не вечір. Про дистанційне навчання. Закінчення

Хочу знову повернутися до першого допису і повторити: «Пропозицію уряду та Міністерства освіти і науки України упровадити з 1 вересня дистанційну форму навчання, чи то змішану, вважаю недолугою і такою, що принесе більше шкоди як самій системі освіти, так і безпосереднім її учасникам (учням, педагогам, батькам)».

….

Важко достеменно встановити і згадати, коли прийшло усвідомлення місії учителя історії в навчанні та вихованні молоді. Можливо тоді, коли у 80-их переїхав на Рівненщину, занурився в минувшину цього краю і побачив, що тогочасна молодь не розуміє, де вона живе, на якій землі робить свої перші кроки, якими стежками торує в майбутнє, які духовні скарби оминає…Чому? Бо не знає ні своїх витоків, ні поводирів, ні величів духу, ні місць трагедій, ні українських Острозьких, Наливайків, Смотрицьких, які поруч .. у спорудах-пам’ятках, книгозбірнях, козацьких хрестах на занедбаних могилах …. Натомість добре орієнтується у петрах, пугачових, суворових …

А можливо це було на початку 90-их, коли ми активно розбудовували національну освіту і повертали із забуття українську історію і не лише її. У ті часи прийшло розуміння того, що наші національні біди не стільки від не знання, як від не розуміння, яке постійно вимагає відповідей на тисячі «Чому?». Так поступово утвердилося зовсім інше бачення місії шкільної історії – від науки про те, що було, до науки, яка вчить мислити – відповідно розуміти і виховувати одночасно.

Як учитель історії цілеспрямовано не готую учнів до ДПА-ЗНО, не треную на кожному уроці та не наголошую, що їх чекають випробування. У мене немає на це часу. І коли б він з’явився, цього не робив. Успішно скласти ДПА-ЗНО з історії можуть лише ті, хто має добре натреновану пам'ять. Майже всі завдання ДПА-ЗНО вимагають не поверхневих, а детальних ЗНАНЬ: хронології, понять, рис, ознак, назв і навіть людського обличчя (не можу пояснити, яке це має відношення до розуміння минувшини) …. Я не займаюся репетиторством. Кожен рік, коли набираю класи, новим учням та їх батькам повідомляю, що моє завдання як педагога не підготувати вихованців до випробувань, а навчити їх зрозуміти минувшину, щоб використати цей досвід та будувати власне майбутнє, не бути стадом баранів і не стати гарматним м’ясом. Для цього потрібно навчитися мислити! Паралельно говорю й про те, як і за що оцінюю учнів. Для мене важливо навчити їх розуміти те, про що ми вчимо, що пізнаємо, обговорюємо. Лише в живому спілкуванні, аналізуючи події, порівнюючи, прогнозуючи подальший хід, характеризуючи ситуацію і вчинки діячів, зупиняючись на деталях, залучаючи різні точки зору і оцінки, використовуючи джерела (мої учні за чотири роки навчання опрацьовують додатково декілька сотень джерел, які систематизовані за темами і уроками, і які не повторюються!) …. Лише так можна вчити і навчити МИСЛИТИ, а не запам’ятовувати дати, події, явища… ТОМУ Я ПРОТИ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ, ЯКЕ УНЕМОЖЛИВЛЮЄ ЖИВЕ СПІЛКУВАННЯ, В ХОДІ ЯКОГО ОТРИМУЮ МОЖЛИВІСТЬ ВЧИТИ МИСЛИТИ.

Я проти дистанційного навчання, оскільки заклади освіти не готові до ТАКОЇ ФОРМИ організаційно і матеріально-технічно. Освітній процес варто проводити згідно сталого розкладу – того режиму, який був раніше. Це одна із складових його ефективності, що впливатиме на дисциплінованість учнів, упорядковуватиме їх діяльність. У кожному закладі освіти мали б переобладнати всі навчальні кабінети. Педагоги повинні здійснювати навчання не з власного помешкання, а в обладнаному кабінеті, з якісним інтернетом, відеоапаратурою і т. д. Держава, органи місцевої влади здатні забезпечити це сьогодні? Чи їм важливо заявити: «Ми це вже зробили!»? Перестаньте брехати! Ви задовбали своєю брехнею, пустомельством і «успіхами»!

Я проти дистанційного навчання, оскільки до нього не готові більшість освітян, вони 100% не володіють ІКТ і до 1 вересня не освоять сучасних технологій. І давайте не будемо вкотре дурити себе різного роду розпорядженнями, наказами, звітами навипередки про проходження курсів, тренінгів, вебінарів.

Я проти дистанційного навчання, оскільки до нього не готові батьки, навіть ті, які розуміють переваги такої освіти. Дистанційне навчання збільшує кількість проблем, що з’являються внаслідок перебування дітей-школярів удома. Діти початкової і основної школи потребують нагляду, з’являються ризики перебування неповнолітніх у квартирах із неконтрольованим доступом до газу, електроенергії, проникненням сторонніх осіб у квартиру і т. д. і т. п. Хтось все це прораховував, прогнозував, передбачав?

Я проти дистанційного навчання, оскільки воно відтермінує формування колективного імунітету. Як сформується імунітет, якщо всі сидітимемо вдома? Не закликаю не дотримуватися вимог МОЗУ і свідомо йти на те, щоб захворіти. Статистика показує, що від хвороб серця і онкології померло у сотні разів більше людей, ніж від короновірусної інфекції. Більше того, вважаю, що карантин та закриття поліклінік і стаціонарів лікарень стали чинником, що не сприяв продовженню життя людей із чисельним переліком захворювань. Вони не могли отримувати вчасно кваліфіковано медичну допомогу. Чи не призвела самоізоляція до збільшення смертності загалом?

Я проти поєднання очного та дистанційного навчання, оскільки фізична культура та історія не менш важливі ніж математика, хімія, біологія. І як ви уявляєте організацію очного навчання по 15 учнів в класі? Насамперед потрібно передбачити і запланувати значно більше коштів на оплату праці учителів, оскільки замість 1 уроку в класі із 30 уч. тепер буде 2 (1 із 15 уч., 2 – з іншими 15 уч.). Чи МОНУ разом із прем’єром вважають, що один урок я працюватиму за повноцінну платню, а інший – безкоштовно? А хтось рахував на скільки зростуть витрати за оплату комунальних послуг, якщо заклади освіти перейдуть на навчання у 2 зміни (50% учнів у першу зміну, інші 50% - у другу)?Щоб щось пропонувати і виходити із заявами, потрібно все ПОРАХУВАТИ! Чи здатні на це ті, які на мапі України шукають Луцьку і Ужгородську області?

Я НЕ ПРОТИ ДИСТАНЦІЙНОЇ НАВЧАННЯ ЯК ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ, але … ще не час і ми не готові до її широкомасштабного впровадження.